22 Збираюся зиркнути на годинник втретє і раптом помічаю біля свого столу Адама, котрий усім своїм виглядом показує, як йому зараз дискомфортно. — Привіт, — промовляю я трохи гучніше, ніж треба. — Як поживаєш? За останні два тижні ми перетиналися з Адамом кілька разів, але це завжди ставалося випадково. Досить сказати, що він зазвичай не стовбичить ось так переді мною навмисне, тому я дивуюся настільки, що ледь не пропускаю очевидне. Адам має кепський вигляд. Він якийсь неохайний. Пошарпаний. Надто виснажений. Насправді, я могла б заприсягтися, що Адам нещодавно плакав. Сподіваюся, не через наші невдалі стосунки. Стара звичка гризе мене, тривожить давні сердечні струни. Ми говоримо одночасно: —З тобою все добре? — запитую я. —Кастл хоче з тобою поговорити, — відповідає він. — Кастл відрядив тебе по мене? — мої почуття стихають. Адам знизує плечима. —Мабуть, я просто вчасно пройшов повз його кімнату. — Гм. Ну добре, — я силувано усміхаюся. Кастл завжди намагався налагодити між мною та Адамом добрі стосунки; йому не подобається напруга. — Він хоче бачити мене просто зараз? —Ага, — промовляє Адам і запихає руки у кишені. — Вже. —Добре, — відповідаю я. Усе це якось ніяково. Адам стоїть і чекає поки я зберу речі, мені хочеться відігнати його, сказати, щоб перестав витріщатися так на мене, що це дивно, що ми розійшлися назавжди, і що наші стосунки були дивними, що це він зробив їх такими, та я розумію, що він насправді й не ди-
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx