23 виться на мене. Він прикипів поглядом до підлоги, ніби застряг у ній, ніби заблукав десь у власних думках. —Агов… усе гаразд? — знову запитую я, цього разу обережніше. Адам сполохано підводить погляд. —Що? — перепитує він. — Що, а… так, порядок. А ти часом не знаєш, гмм, — він прокашлюється і роззирається довкола, — ти не, емм… — Я що? Адам переминається з ноги на ногу, метаючи погляд по кімнаті. —Варнер ніколи не приходить на сніданок, еге ж? Я різко здіймаю брови вгору. —Ти Варнера шукаєш? —Що? Ні. Я просто цікавлюся. Ніколи його тут не бачив. Це якось, гмм, дивно. Я пильно дивлюся на Адама. Він мовчить. —Не так вже й дивно, — повільно промовляю я, роздивляючись його обличчя. — Варнер не має часу на спільні сніданки. Він зайнятий роботою. —Он як, — каже Адам і ніби здувається. — Шкода. —Серйозно? — суплюся я. Та, здається, Адам мене вже не чує. Він кличе Джеймса, той відставляє вбік свою тацю зі сніданком, а тоді ці двоє зустрічаються посередині кімнати і йдуть геть. Гадки не маю, чим вони займаються цілими днями. Втім, я ніколи і не цікавилася. Таємниця зникнення Кенджі розкрилася тієї миті, коли я увійшла у двері Кастлової кімнати: вони всередині, сидять, нахиливши голови один до одного. Для годиться я стукаю у двері.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx