ДЖУЛЬЄТТА Я більше не кричу, коли прокидаюся. Мені не робиться зле від вигляду крові. Я не здригаюся перед пострілом. Я більше не вибачатимуся за те, що вижила. А втім… Я лякаюся від звуку, з яким розчиняються навстіж двері. Тамуючи зойк, я розвертаюся і за звичкою хапаюся за руків’я напівавтоматичної рушниці, яка висить збоку в чохлі. —Джей, у нас серйозні проблеми. Примруживши очі, Кенджі пильно дивиться на мене, впершись руками в боки, від чого на його грудях напинається футболка. Це зла версія Кенджі. Стурбована версія Кенджі. Минуло шістнадцять днів, відколи ми захопили Сектор 45 — відколи я проголосила себе головнокомандувачкою «Відродження». Відтоді не сталося нічого. Тому мені дуже неспокійно. Щоранку я прокидаюся з відчуттям жаху і водночас приємного збудження, уявляючи, як отримую неминучі повідомлення від недружніх держав, що не визнаю´ть моєї влади і проголошують нам війну — і от, нарешті, цей момент, здається, настав. Я глибоко вдихаю, розминаю шию і зустрічаюся поглядом із Кенджі. —Що сталося? Він стискає губи. Дивиться у стелю. —Ну… хочу, щоб ти знала, що я у цьому не винен. Окей? Я просто хотів допомогти. Я трохи лякаюся. Суплюся. —Що таке? —Я, звісно, знав, що той довбень любить влаштовувати драми, але це вже всі межі переходить…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx