26 Він невдоволено бурчить. —Ну, — промовляю я, — цього разу буде весело, обіцяю. —Ага, вмерти можна від веселощів, — Кенджі закочує очі і розвертається, ще раз салютуючи Кастлу. — Побачимося пізніше, сер. Кастл киває на прощання і широко усміхається. Поки Кенджі виходить за двері і зачиняє їх за собою, обличчя Кастла кардинально змінюється. Його доброзичлива усмішка і радісний погляд розвіюються. Залишившись удвох, я бачу, як нервує Кастл, він здається серйозним. Може, навіть… наляканим? І він одразу ж переходить до справи. —Коли ви отримали відповідь, якою вона була? Чи було у листі щось особливе? —Та ні, — суплюся я. — Не знаю. Якщо всю кореспонденцію перевіряють, хіба ви самі не знаєте відповіді на ці запитання? —Звісно, що ні. Це ж не я перевіряю вашу пошту. —А хто це робить? Варнер? Кастл дивиться на мене і промовляє: —Панянко Феррас, у цій відповіді є щось абсолютно незвичне, — він затихає, вагаючись, а тоді додає: — Зважаючи на те, що це ваша перша і досі єдина відповідь на запрошення. —Добре, — спантеличено белькочу я. — І що в цьому незвичного? Кастл роздивляється руки. Тоді переводить погляд на стіну. —Скільки вам відомо про Океанію? — Небагато. —Наскільки небагато? Стенаючи плечима, я кажу:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx