27 —Можу показати її на мапі. —І ви там ніколи не були? —Ви серйозно? — я недовірливо зиркаю на нього. — Звісно, що ні. Я ніколи ніде не була, пригадуєте? Мої батьки забрали мене зі школи. Передали в систему. І зрештою запхали мене в притулок для божевільних. Кастл робить глибокий вдих. Заплющує очі й дуже обережно промовляє: —Чи було у відповіді головнокомандувачки Океанії щось таке, що вам запам’яталося найбільше? —Ні, — відповідаю я. — Точніше, не зовсім. —Не зовсім? —Здається, відповідь була дещо неофіційна. Але я не… —Що значить неофіційна? Я відводжу погляд, намагаюся пригадати. —Чесно кажучи, лист був дуже коротким, — пояснюю. — У ньому було написано: «З нетерпінням чекаємо на зустріч», без підпису, взагалі без нічого. —З нетерпінням чекаємо на зустріч? — спантеличено перепитує Кастл. Я киваю. — Не «Хочемо з вами познайомитись», — промовляє він, — а саме «чекаємо на зустріч»? Я знову киваю. —Я ж кажу, дещо неофіційно. Хоча загалом відповідь ніби ввічлива. А це, мені здається, позитивний знак, зважаючи на все. Кастл тяжко зітхає і повертається в кріслі. Він дивиться у стіну, впираючись пальцями у підборіддя. Я вдивляюся у гострі лінії його профілю. Раптом він ледь чутно мовить: —Панянко Феррас, що саме Варнер розповідав вам про «Відродження»?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx