30 —Дякую, — тихо промовляю. — Я ледь не забув. Між нами западає незручна мовчанка і якусь мить жоден не знає, що казати далі. Ми досі не обговорювали смерть батька. Смерть зятя Делайло. Жахливого чоловіка його пізньої доньки, моєї мами. Ми ніколи не розмовляли про те, що Делайло — мій дідусь. Що він мій єдиний живий родич. І ми далі цього не робимо. Зрештою, сповільненим неприродним голосом Делайло намагається виснувати нитку нової розмови. —Представники Океанії, як… як ви, звісно, чули, сер, погодилися прибути на зустріч, організовану нашою новою пані… пані головнокомандувачкою… Я киваю. —Але інші, — він провадить далі, і тепер слова ллються з нього потоком, — інші не відповідатимуть, доки не поспілкуються з вами, сер. Від цієї звістки мої очі відчутно розширюються. —Вони, — Делайло знову прокашлюється, — сер, як вам відомо, всі вони старі друзі сім’ї, і вони… вони… —Так, — шепочу я, — добре. Відвертаюся до стіни. Відчуваю, як щелепи зненацька міцно стискаються від розчарування. Втім, глибоко в душі я чогось такого й очікував. Але потому, як два тижні минуло в тиші, я вже почав сподіватися, що вони корчитимуть із себе дурнів і надалі. Старі батькові друзі жодного разу не нагадали про себе: ані листів зі словами співчуття, ні білих троянд, ні листівок. Я жоднісінького листа не отримав — а листування, між іншим, було нашим щоденним ритуалом, — від сімей, яких знав змалечку, від сімей, відповідальних за пекельний пейзаж, в якому ми зараз живемо. Я думав, що вони щасливо й милостиво викинули мене зі своїх життів. Очевидно, що ні.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx