11 —А я думаю, тобі ця риса ідеально пасує, — кажу я, підморгуючи. — Мені подобається, коли ти привітний. —Припустімо, — Варнер майже сміється, — Але добро мені не притаманне, кохання моє. Тобі доведеться бути терплячою до мого поступу. Я беру Варнера за руки. —Я гадки не маю, про що ти. Зі мною ти дуже добрий. Варнер хитає головою. —Я знаю, що обіцяв тобі привітніше ставитися до твоїх друзів — і я далі намагатимуся це робити — але я сподіваюся, що не змусив повірити тебе в те, що здатний втілити в життя щось настільки неможливе. —Що ти маєш на увазі? —Лише те, що сподіваюся не розчарувати тебе. Якщо постаратися, я можу вичавити із себе певний рівень доброзичливості, але ти мусиш знати, що мені не цікаво ставитися до когось так, як я ставлюся до себе. Це, — мовить він, торкаючись вільного простору між нами, — виняток із дуже жорсткого правила, — Варнер затримує свій погляд на моїх губах, торкається рукою моєї шиї. — Це — ніжно промовляє він, — дуже, дуже незвично. Я завмираю… …перестаю дихати, говорити, думати… Варнер ледь торкається мене, а серце вже шалено калатає; спогади накочуються, наче хвилі: вага його тіла, аромат шкіри, тепло від його дотику, різкі вдихи, слова, що він каже у темряві. Здається, наче в судинах пурхають метелики, та я намагаюся їх відігнати. І все одно відчуття такі нові, його дотик, шкіра, запах, усе таке нове, таке незнанне і таке неймовірне… Він усміхається, нахиляючи голову набік; я копіюю його жест, а Варнер робить один легкий вдих і злегка розтуляє
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx