12 губи. Від цього я завмираю, здається, наче мої легені зараз виваляться на підлогу. Я намацую пальцями його сорочку в передчутті того, що буде далі. —Знаєш, мені доведеться поголити голову, — промовляє Варнер… …і відсовується. Я ошелешено дивлюся на нього, а він все ніяк мене не поцілує. —І я щиро сподіваюся, — продовжує хлопець, — що коли повернуся, ти досі мене кохатимеш. Він підводиться і йде, а я на пальцях однієї руки перераховую, скількох убила, і дивуюся, як легко я втрачаю самовладання поряд із Варнером. Він махає мені на прощання, а я киваю йому у відповідь, намагаюся відновити свій здоровий глузд і падаю навзнак на ліжко, голова йде обертом, ускладнення від війни та миру лягають тягарем на мою голову. Я, звісно, не думала, що вести когось за собою — це просто, але чомусь здавалося, що буде легше. Я щомиті сумніваюся щодо прийнятих рішень. Щоразу шалено дивуюся, коли якийсь солдат виконує мої накази. Ще сильніше мене жахає те, що нам — що мені — доведеться ще багатьох убити, перш ніж у світі знову запанує порядок. Хоча найбільше мене все-таки дивує тиша. Минуло шістнадцять днів. Мені відбирає мову, коли думаю про те, що буде далі, про наші плани на майбутнє; ми вшанували пам’ять загиблих у бою і пообіцяли впровадити зміни. Кастл, дотримуючись свого слова, вже занурився з головою в роботу, намагаючись виправити проблеми із землеробством, зрошенням і, головне, вигадати, як переселити цивільних із бараків. Робитиметься це поступово, відбудова буде повільна
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx