13 і ретельна — і ця битва може тривати століття. Гадаю, усі ми це розуміємо. І якби мені треба було непокоїтися виключно за цивільних, я почувалася б спокійніше. Втім я непокоюся тому, що надто добре розумію: якщо наступні десятиліття ми витрачатимемо на війни, нам не вдасться нічого виправити у цьому світі. Але я готова до битви. Мені не хочеться, але я охоче піду на війну, якщо так нам вдасться щось змінити. Якби ж все було так просто. Зараз найдужче мене бентежить моя найбільша проблема. Для війни треба вороги, а я не можу нікого знайти. За шістнадцять днів, відколи вистрелила Андерсонові в голову, я зіткнулася з нульовим спротивом. Ніхто не спробував мене заарештувати. Інші головнокомандувачі не виступили проти мене. Жоден із керівників решти п’ятисот п’ятдесяти чотирьох секторів цього континенту не втік, не проголосив мені війну і не сказав про мене жодного лихого слова. Ніхто не протестує; люди не бунтують. «Відродження» залишається чомусь осторонь. Удає. І от це мене тривожить до нутра. Ми опинилися у дивній патовій ситуації, застрягли в нейтральному становищі, а мені так хочеться перейти до активних дій. Хочеться робити більше для мешканців Сектору 45, для Північної Америки і для цілого світу. Але ця дивна тиша вибиває землю з-під ніг. Ми були впевнені, що після смерті Андерсона інші головнокомандувачі повстануть і накажуть своїм арміям нас знищити, знищити мене. Натомість світові лідери чітко вказали на нашу нікчемність: вони ігнорують нас, наче ми нав’язливі мухи під скляним ковпаком, тож ми можемо лише дзижчати, б’ючи поламаними крилами об стінки, доки нам стане кисню. Сектору 45 дозволили робити, що заманеться; нам дали
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx