24 — Було б добре зробити це зараз. Жодних війн, усі здорові. — Поглянувши на Дороті, він усміхнувся. — І матуся ще не втратила свою гарненьку фігуру. — Ну, для цього вже запізно, Доку, — розсміялася Дороті. — А ти, Анно Лі, що скажеш? Дівчина зітхнула. Вона, нещодавня випускниця, зненацька стала напрочуд мудрою. — О, якби ж тоді я знала те, що знаю зараз, то зупинила б час минулого року, коли ще була юна. Усміхнувшись доньці, Дороті не вгавала: — Матусю Сміт, як щодо вас? Трохи поміркувавши, та відповіла: — Гм, я, мабуть, узагалі цього не робила б. Нехай собі плине, як це завжди було. — Справді? 1904 року, коли Матуся Сміт ще була дитиною, її взяли на Всесвітню виставку в Сент-Луїсі, і відтоді вона повсякчас нетерпляче чекала, чим її здивує майбутнє. — О так. Я б не хотіла пропустити щось чудове, те, що, як то кажуть, уже на порозі, а ви? — Мабуть, ваша правда, Матусю Сміт, — сказала Дороті, — насправді ми й гадки не маємо, що на нас чекає в майбутньому. — Авжеж. Тільки уявіть, яким буде життя за двадцять пʼять років… — Я буду старенькою бабцею із сивим волоссям, — мовила Анна Лі, скорчивши гримаску. Матуся Сміт розсміялася. — Може, й так, але мене вже тоді не буде. Принаймні будете ви — от і побачите все на власні очі!
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx