32 кидалася туди-сюди, не маючи поряд нікого, хто про неї подбав би. А якби і справді захворіла, Макі? Хто б їй підставив плече? — Ми з тобою, люба, і ми їй про це казали — а вона, либонь, повірила, бо інакше не телефонувала б. Узявши паперову серветку з червоного пластикового тримача, Норма висякалася. — Ти справді так гадаєш? — запитала вона. — Авжеж. І плакати через це не варто. — Ох, я знаю… Гадаю, це від хвилювання: я така щаслива, що вона зателефонувала саме нам. Отже, довіряє. — Так, схоже на те. То вона бодай натякнула, коли приблизно приїде? — Ні, але думаю, що завтра або післязавтра. Хочеш іще кави? — Так, але трохи. — О боже! — зненацька вигукнула Норма. — Що таке? — занепокоєно мовив Макі. — Я щойно зрозуміла, що й гадки не маю, що їй більше до вподоби — кава чи чай. Або ж що вона любить на сніданок. Треба мати тут усе, що їй найбільше смакує, — нехай буде про всяк випадок. Як гадаєш, варто піти в пекарню й купити торт чи ліпше самій приготувати? — Та байдуже — хоч так, хоч інак добре. — В Едни чудові торти. Тобто вони справді домашні… Але не знаю — може, вона образиться, що я купила торт, мовляв, не схотіла завдати собі клопоту та спекти самотужки… — Люба, торт — це просто торт. І як вона дізнається, хто його спік — ти чи Една Банц? — Коробку вгледить. — То дістань його з коробки та виклади на таріль. Як на мене, всі вони однакові. — Може, для тебе й так, та не забувай, що до Едни пекарнею володіли її бабуся з дідусем, тож вона зрозуміє. Ні, таки твоя правда: спечу торт сама. Господи, та це ж найменше,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx