«Володар Туману» Карлоса Руїса Сафона
15 —Кіт самотній, його кинули напризволяще! Мож- на, ми візьмемо його з собою? Він житиме в саду, і я дбатиму про нього. Обіцяю! — поквапилася по- яснити Ірина. Годинникар ошелешено подивився на кота, а тоді на дружину. —Не знаю, що скаже мама… —Ащо скажеш ти, Максимільяне Карвере? — від- казала та; усмішка на обличчі жінки свідчила про те, що її потішає дилема, перед якою опинився чоловік. — Гаразд. Тільки доведеться показати його вете- ринару, а крім того… —Ну будь ласка! — зітхнула Ірина. Годинникар із дружиною обмінялися змовниць- кими поглядами. —А чому б і ні? — підсумував Максимільян Кар- вер, якому не хотілося розпочинати літо з сімейно- го конфлікту. — Але ним опікуватимешся ти. Обі- цяєш? Обличчя в Ірини проясніло, а зіниці в кота звузи- лися, перетворившись на дві чорні цяточки в золо- тих сяйливих орбітах очей. —А тепер покваптеся! Речі вже повантажені, — мовив годинникар. Ірина з котом на руках побігла до пікапів. Кіт, по- клавши голову на плече дівчинки, пильно дивився на Макса. «Він чекав на нас», — промайнуло у того в голові. —Не стій мов укопаний, Максе. Поквапся, — ки- нув йому батько, ідучи під руку з матір’ю до пікапів.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx