16 — Та я у цих штуках геть нічого не розумію, ― вона безсило змахує руками, ― попросіть Лео. Я кидаю на нього погляд, і він киває. Чубчик у нього трохи задовгий, але, схоже, йому байдуже, що волосся лізе в очі. Вони темні, його очі. Як і волосся. — Дякую, Лео. Ти, схоже, добре розумієшся на телефонах як для хлопця твого віку. Скільки тобі? — Десять, ― він червоніє ледь помітно. Я повертаюся до Баррі Мейсона: — Чи був у Дейзі власний комп’ютер? — У жодному разі. Постійно чуєш такі жахливі речі, які відбуваються з дітьми в інтернеті. Я іноді дозволяю їй користуватися моїм комп’ютером, але лише у моїй присутності. — Тож електронної пошти у неї немає? — Ні. — А як щодо мобільного? Цього разу відповідає Шерон: — Ми думали, що вона ще маленька для власного телефона. Я пообіцяла їй подарувати мобільний на Різдво. Тоді їй буде дев’ять. Отже, у нас на один шанс менше її вистежити. Але цього я батькам не кажу. — Ти вчора бачив когось поруч із Дейзі, Лео? Він щось говорить, але замовкає і хитає головою. — А до того, може, хтось біля дому вештався? Чи бачив когось, коли йшов до школи чи зі школи? — До школи їх воджу я, — різко зазначає Шерон. Ніби це розв’язує проблему. І тут лунає дзвінок у двері. Гіслінгем закриває блокнот. — Судмедексперти приїхали. Чи як вони тепер називаються… Шерон спантеличено дивиться на чоловіка.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx