11 стиха щось обговорюють, а незворушне неонове світло приглушує кольори їхнього вечірнього макіяжу. На краю дивана, завеликого як для кухні, притулилися члени родини: Баррі Мейсон, Шерон і хлопчик Лео. Він дивиться на підлогу, Шерон дивиться на мене, а погляд Баррі ковзає по стінам. У нього вигляд типового тата-хіпстера: штани-карго, трохи занадто скуйовджене волосся, трохи занадто яскрава квітчаста сорочка, яку він не заправляє у штани. І хоч одягнений він так, наче йому років тридцять п’ять, я помічаю, що у нього фарбоване волосся, тож, імовірно, він не менше ніж на десять років старший за дружину. Вочевидь у цьому будинку штани купує саме вона. Коли зникає дитина, вас переповнює безліч різних емоцій: гнів, паніка, заперечення, почуття провини. Я спостерігав їх усіх ― разом і окремо. Але на обличчі Баррі Мейсона був вираз, якого я раніше не бачив. Такий погляд, який я не можу розтлумачити. Шерон же так сильно стиснула кулаки, що кісточки пальців побіліли. Я сідаю. Гіслінгем стоїть. Гадаю, він переймається, що меблі можуть не витримати його ваги. Він трохи послаблює комір сорочки, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. — Місіс Мейсон, містере Мейсоне, — починаю я, — розумію, що вам зараз важко, але нам важливо зібрати якомога більше інформації. Я впевнений, що ви це вже знаєте, але перші кілька годин справді мають вирішальне значення: що більше ми дізнаємося, то більша ймовірність знайти Дейзі цілою та неушкодженою. Шерон Мейсон смикає нитку на кардигані. — Я не знаю, що ще ми можемо вам повідомити… ми вже все розповіли іншому поліцейському…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx