12 — Розумію, але, може, ми з вами ще раз згадаємо основні моменти? Ви казали, що сьогодні Дейзі, як і завжди, була в школі, а після цього сиділа вдома, поки не почалася вечірка — то що, вона не виходила надвір гратися? — Ні. Сиділа у себе в кімнаті нагорі. — А вечірка… можете перелічити тих, хто прийшов? Шерон переводить погляд на чоловіка, потім знову на мене. — Люди з близького кола. Однокласники дітей. Їхні батьки. Отже, друзі Дейзі й Лео. Не її подруги. Не друзі родини. — Скільки їх було — людей сорок? Як гадаєте? Вона хмуриться. — Не так багато. У мене є список. — Ви б нам дуже допомогли, якби передали список гостей констеблю Гіслінгему. Гіслінгем на мить підводить погляд від блокнота. — І коли саме ви востаннє бачили Дейзі? Баррі Мейсон досі не промовив ані слова. Я навіть не впевнений, чи він мене чув. Звертаюся безпосередньо до нього. Він постійно крутить у руках іграшкового песика. Ймовірно, чоловік нервує, але його рухи мене дратують: він наче викручує іграшці шию. — Містере Мейсоне! Він моргає і глухо каже: — Я не знаю. Можливо, одинадцятеро… Тут усе було догори дриґом. Метушня така, розумієте… багато людей. — Але ви зрозуміли, що дівчинка зникла, десь опівночі. — Ми вирішили, що дітям уже час іти спати. Гості почали розходитися. Але ми не могли її знайти. Ми шукали всюди. Телефонували всім, хто тільки спадав
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx