«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
11 палець; його білі фаланги згортаються в кіготь, підкликаючи мене. Я завмираю. З-за жахіття в каптурі виходить сивий чоловік; обличчя в ньо- го спокійне, без жодної зморшки. Ступає він беззвучно. Я чомусь відчув, що він — моя єдина надія на втечу; він здатен мене вря- тувати, але не бачить мене, а я не можу до нього гукнути. Глузуючи з мого страху, Смерть у чорному каптурі розвертає ться до сивого чоловіка, а той сміється в обличчя Смерті. Я, ото- ропівши, стежу за цим. Смерть, розлютившись, намагається його вхопити. Мить — і привид кидається до мене, тимчасом як старий хапає його за плащ та закидає в повітря. Раптом старий із косою щезає. Чоловік із блискучим сивим волоссям дивиться на мене і простягає руки, ніби вітаючи мене. Я йду до нього, а тоді проникаю в нього самого, розчиняючись у його тілі. Опустивши погляд на себе, я бачу, що вдягнений у чорні шати. Підіймаю руки й бачу вицвілі добіла, сплутані кістки, що зімкнулися в молитві. Прокидався я з тихими криками. Якось уночі, на початку грудня, я лежав у ліжку та слухав завивання вітру, що проникав у маленьку шпаринку у вікні моєї квартири. Не маючи змоги заснути, я підвівся, одягнув полинялі джинси «Левіс», футболку, пуховик, взувся у кросівки й вийшов у ніч. Надворі була 3:05. Я безцільно ходив, глибоко вдихаючи вологе студене повітря, дивлячись на зоряне небо та слухаючи нечисленні звуки на мовчазних вулицях. Від холоду я зголоднів — і тому попрямував до цілодобової бензоколонки по печиво та безалкогольний напій. Сховавши руки в кишенях, я мчав кампусом повз засну- лі будинки, поки не дістався вогнів автозаправки. Вона була яскравою флуоресцентною оазою серед темної дичавини зачи- нених перекусних, крамниць і кінотеатрів. Я завернув за ріг гаража, що прилягав до заправки, і мало не наштовхнувся на чоловіка, який сидів у тіні, відхиливши спинку свого стільця до вкритої червоним кахлем стіни заправ- ки. Злякавшись, я відступив. На ньому були червона вовняна
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx