«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
12 шапка, сірі вельветові штани, білі шкарпетки та японські сандалі. Виглядало на те, що він цілком комфортно почувається в легкій штормівці, хоча настінний термометр біля його голови показу- вав 38 градусів ?1 . Не підводячи очей, він промовив сильним, майже музичним голосом: —Вибач, якщо злякав. —Ой, ні, усе гаразд. Чи немає у вас шипучки? —У нас тут лише фруктовий сік. А із шипами нічого немає! Він повернувся в мій бік і з напівусмішкою зняв шапку, від- кривши блискуче сиве волосся. А тоді розсміявся. Ох, цей сміх! Я отетеріло витріщився на нього ще на секунду. Це ж старий із мого сну! Сиве волосся, чисте обличчя без змор- шок, високий, стрункий, років п’ятдесят-шістдесят. Він розсміяв ся ще раз. Я, спантеличившись, якимось робом опинився біля дверей із написом «Підсобка» й відчинив їх. Відчув, як разом із дверима до підсобки відчиняються ще одні, до іншого виміру. Повалився на старий диван і затремтів від думки про те, що може з криками увійти через ці двері в мій упорядкований світ. Мій жах змішався з дивним зачудуванням, якого я не міг зро- зуміти. Я сів, неглибоко дихаючи й намагаючись повернути собі колишній зв’язок зі звичайним світом. Я оглянув підсобку. Вона була геть не схожа на бензозаправку, зазвичай стерильну та невпорядковану. Диван, на якому я сидів, був накритий полинялою, та все одно барвистою мексиканською ковдрою. Ліворуч від мене біля входу стояв ящик з охайно роз- кладеними корисними речами для мандрівників: мапами, плав- кими запобіжниками, сонячними окулярами й таким іншим. За маленьким каштановим письмовим столом темно-брунатного кольору стояло землисте крісло, оббите вельветом. Двері з по- міткою «Службове приміщення» стеріг кулер із джерельною водою. Біля мене були ще одні двері, які вели до гаража. Найбільше мене вразила в підсобці домашня атмосфера. Приміщення було застелене яскраво-жовтим ворсистим кили- 1 Близько 3 градусів за Цельсієм.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx