«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
13 мом, який закінчувався біля дверного килимка на вході. Стіни були нещодавно пофарбовані в білий колір; а кілька пейзажів додавали їм барв. М’яке світло ламп розжарювання заспокоїло мене. Воно було приємно несхоже на яскраве флуоресцентне сяйво надворі. Загалом кімната видавалася теплою, впорядко- ваною й безпечною. Звідки мені було знати, що вона стане місцем непередбачу- ваних пригод, чарів, жаху та кохання? Тоді я думав лиш одне: «Тут був би дуже доречним камін». Невдовзі моє дихання за- спокоїлось, а мій розум, якщо не вдовольнився, то бодай поз- бувся запаморочення. Схожість цього сивого чоловіка з персо- нажем мого сну, звісно, була збігом. Зітхнувши, я підвівся, застебнув куртку й рушив на студене повітря. Він і досі стояв там. Коли я пройшов повз нього та кинув останній швидкий погляд на його обличчя, старий перехопив його блискучими очима. Таких очей, як у нього, я не бачив ще ніколи. Спершу здавалося, ніби в них стоять сльози, го- тові политися назовні; далі ці сльози обернулися на блиск, схожий на відображення зоряного світла. Мене затягувало у його очі дедалі глибше, аж поки самі зорі не перетворилися на звичайне відображення його очей. Я тимчасово загубився, не бачачи нічого, крім цих очей, невблаганних і допитливих очей немовляти. Не знаю, як довго я там простояв, —може, кілька секунд або кілька хвилин, а може, й довше. Раптом я усвідомив, де пере- буваю. Пробурмотівши «на добраніч» і почуваючись вибитим із колії, я помчав до рогу. Діставшись до узбіччя, я зупинився. Шию мені пощипувало; я відчував, що він за мною стежить. Я озирнувся. Минуло не більше п’ятнадцяти секунд. Але ось він стоїть на даху, схрестив- ши руки й дивлячись на зоряне небо! Я витріщився на порожній стілець, який і досі стояв під стіною, а тоді знову поглянув уго- ру. Це було неможливо! Він не зміг би здивувати сильніше, навіть якби поміняв ко- лесо на кареті з велетенського гарбуза, запряженій здоровез- ними мишами.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx