«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
14 Я пильно дивився в нічній тиші на його худорляву постать, яка навіть здаля справляла сильне враження. Почув дзеленчан- ня зірок, схоже на спів дзвіночків на вітрі. Раптом він різко повернув голову й подивився мені просто у вічі. Від нього мене відділяло футів із шістдесят, але я мало не відчував його дихан- ня на обличчі. Я здригнувся, але не від холоду. Знову трохи прочинилися ті двері, за якими дійсність розчинялась у снах. Я поглянув на нього. —Слухаю, — промовив він. — Можна вам допомогти? Пророчі слова! —Вибачте, але… —Вибачаю, — усміхнувся він. Я відчув, що почервонів на виду; це почало мене дратувати. Він грався зі мною у якусь гру, але її правил я не знав. —Гаразд, як ви видерлися на дах? —Видерся на дах? — перепитав він із безневинним і спан- теличеним виглядом. —Так. Як ви дісталися з того стільця, — я тицьнув паль- цем, — до того даху менше ніж за двадцять секунд? Ви ж тулилися спиною до стіни отам. Я повернувся, наблизився до рогу, а ви… —Я чудово знаю, що робив, — загудів його голос. — Роз- повідати мені про це непотрібно. Запитання ось у чому: ви самі знаєте, що робили? —Звісно, я знаю, що робив! — Тепер я вже починав гніва- тися: я ж не якась дитина, якій можна читати лекції! Проте я відчайдушно хотів довідатися, що за штуку знає старий, тож стримав свій норов і ґречно попросив: — Будь ласка, пане, скажіть мені, як ви видерлися на дах. Він просто мовчки дивився на мене, поки я не відчув поко- лювання на карку, і, врешті-решт, відповів: —Драбиною. Вона ззаду стоїть. А тоді, не зважаючи на мене, знову підвів очі. Я швидко зайшов назад. Звісно, до задньої стіни криво ту- лилася стара драбина. От тільки вершечок цієї драбини не до- тягував до краю даху щонайменше п’ять футів; навіть якби
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx