«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
17 Сократ дав мені пластир. —Ну, гаразд. Ось тобі пряме запитання. — Я вирішив збе- рігати терплячий тон. — Чим ти можеш мені прислужитися? —Я вже тобі прислужився, — сказав він у відповідь і показав на пластир у мене на пальці. Ось і все. —Слухай, я більше не можу гайнувати тут час. Мені треба поспати. Я поставив карбюратор і приготувався піти. —Звідки тобі знати — може, ти спав усе життя? Звідти тобі знати, що ти не спиш просто зараз? — проспівав він із блиском в очах. —Як скажеш. — Я вже надто сильно втомився, щоби спе- речатися. — Втім, є один нюанс. Ти не скажеш мені, поки я не пішов, як тобі вдався отой трюк раніше? Він підійшов до мене, потягнувся і схопив мене за руку. —Завтра, Дене, завтра. — Він тепло всміхнувся, і де й поді- лися мої давніші страх та роздратування. З’явилося поколюван- ня в долоні, у руці, а тоді в усьому тілі. Він додав: — Приємно було побачити тебе знову. —Як це — «знову»? — розпочав я, а тоді спохопився: — Знаю, завтра, завтра. Ми обидва засміялися. Я підійшов до дверей, повернувся, глянув на нього, а тоді сказав: —Бувай… Сократе. Він явно спантеличився, а тоді добродушно знизав плечима. Здається, це ім’я йому сподобалося. Я пішов, не сказавши біль- ше жодного слова. Наступного ранку я проспав усю першу пару. А до початку денного гімнастичного тренування вже прокинувся й був гото- вий до роботи. Побігавши сходами на трибунах, ми з Ріком, Сідом і товари- шами по команді лягли на підлогу, пітніючи й задихаючись, розминали ноги, плечі та спини. Під час цього ритуалу я зазви- чай мовчав, але того дня мені хотілося розповісти їм про мину- лу ніч. Сказати ж я зумів лиш одне:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx