«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
19 Він усміхнувся. Я розповів йому, додаючи всі деталі, які міг згадати. Коли жахливі сцени ожили в моїй уяві, у кімнаті нена- че стало темніше, а знайомий мені світ почав відступати. Коли я закінчив, він сказав: —Так, дуже добрий сон. Не встиг я спитати, що він має на увазі, як на заправці без угаву задзеленчав дзвоник. Сократ надягнув пончо й вийшов у мокру ніч. Я почав стежити за ним із вікна. Тоді була гаряча вечірня пора — приплив клієнтів, характер- ний для п’ятничного вечора. Стало досить клопітно: один клієнт приїздив за іншим. Сидячи на місці, я почувався дурним, тож вийшов, аби допомогти Сократові, та він наче мене не помічав. Мене зустріла нескінченна черга автівок — двоколірних, червоних, зелених, чорних, із жорсткими дахами, пікапів і за- кордонних спортивних машин. Настрої клієнтів відзначалися не меншим розмаїттям, ніж їхні автівки. Знали Сократа, здаєть- ся, лиш один чи двоє, проте багато хто озирався на нього, ніби помітивши щось дивне, але що саме — незрозуміло. Дехто з цих людей був у святковому настрої, голосно смія- лися й не прикручували гучного звуку на радіо, поки ми їх об- слуговували. Сократ сміявся разом із ними. Один чи двоє клі- єнтів були набурмосені та спеціально намагалися поводитися неприємно, але Сократ зі всіма поводився однаково ґречно, так, ніби кожен був його особистим гостем. Після півночі автівок і клієнтів поменшало. Холодне повітря, що раніше було наповнене гучним шумом і діяльністю, здава- лося неприродно спокійним. Коли ми зайшли до підсобки, Сократ подякував мені за допомогу. Я відмахнувся від подяки, та мені було приємно, що він це помітив. Я вже давно нікому ні з чим не допомагав. Опинившись у теплій підсобці, я згадав, що в нас є незавер- шені справи. Заговорив, щойно брьохнувся на диван. —Сократе, у мене є кілька запитань. Він склав руки, наче в молитві, та звів очі до стелі приміщення, ніби просячи в Бога підказки—а може, просячи в Бога терпіння. —Які, — зітхнув він, — у тебе запитання?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx