«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
23 Коли Сократ вийшов, я сказав: —Сократе, я все ще хочу знати… —Якщо ти вже хочеш називати мене «Сократ», — перебив він, — ти міг би принаймні вшанувати це ім’я, дозволивши мені час від часу ставити запитання. Сам ти можеш на них від- повідати. Як тобі таке? —Чудово! — відповів я. — Ти щойно поставив запитання, а я на нього відповів. Тепер моя черга. Щодо того трюка з по- льотом, який ти утнув нещодавно ввечері… —А ти наполегливий юнак, еге ж? —Так. Я б не дійшов туди, де я є зараз, без наполегливості. І це — ще одне запитання, на яке ти одержав пряму відповідь. А тепер можна розібратися з деякими моїми запитаннями? Він, проігнорувавши мене, спитав: —А де ти є сьогодні, просто зараз? Я охоче почав розповідати про себе. Та я помітив, що не от- римав відповідей на свої запитання. Та все ж я розповів йому про своє минуле, далеке й недавнє, та про свої незрозумілі депресії. Він терпляче й уважно слухав це, так, наче був геть не обмежений у часі, наступні кілька годин, поки я не закінчив. —Чудово, — промовив він. — Але ти досі не відповів на моє запитання: де ти є? —Та відповів, пам’ятаєш? Я розповів тобі, як відвертаюся важкою працею дійшов туди, де я є сьогодні. —Де ти є? —Як це розуміти: де я є? —Де ти є? — тихо повторив він. —Я тут. —Тут — це де? —У цій підсобці, на цій бензоколонці! — Через цю гру мені почав уриватися терпець. —Де ця бензоколонка? —У Берклі. —Де Берклі? —У Каліфорнії. —Де розташована Каліфорнія?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx