«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
24 —У США. —А де США? —На земельному масиві, одному з континентів у Західній півкулі. Сократе, я… —А де континенти? Я зітхнув. —На Землі. Ми вже закінчили? —Де Земля? —У Сонячній системі, вона — третя планета від Сонця. Сон- це — це маленька зоря в галактиці Чумацький Шлях, ясно? —А де Чумацький Шлях? —Ой, блін, — з досадою зітхнув я, закотивши очі. — У Все світі. Я відкинувся назад і категорично склав руки на грудях. —А де, — всміхнувся Сократ, — Всесвіт? —Всесвіт… ну, є певні теорії щодо його форми… —Я питав не про це. Де він є? —Не знаю — як на це можна відповісти? —У тім-то й річ. Ти не можеш відповісти на це запитання і не відповіси ніколи. Це неможливо знати. Тобі невідомо, де роз- ташований Всесвіт, а отже, невідомо, де ти є. Ба більше, ти не знаєш місцезнаходження нічого і не знаєш, чим воно є та звідки взялося. Це — таємниця. —Моє невігластво, Дене, ґрунтується на розумінні цього. Твоє ж розуміння ґрунтується на невігластві. Я — веселий ду- рень; ти — серйозний осел. —Послухай, — сказав я, — ти маєш дещо про мене знати. По-перше, я вже своєрідний воїн. Я — з біса добрий гімнаст. — Щоб поставити крапку після своїх слів і показати йому, що можу бути спонтанним, я підвівся з дивана і зробив сальто на- зад із місця, граційно приземлившись на килим. —Слухай, — промовив він, — це чудово. Зроби ще це раз! —Ну, насправді це не так уже й шикарно, Соку. Власне, для мене це досить легко. Я з усієї сили постарався вберегтися від зверхнього тону, але не зумів утриматися від гордої усмішки. Я звик показувати щось
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx