«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
25 схоже дітлахам на пляжі чи в парку. І вони теж завжди хотіли побачити це знову. —Ну, гаразд, Соку, дивись уважно. Я підскочив і вже почав перевертатися, аж тут хтось, чи щось, кинув мене в повітрі. Я незграбно приземлився на диван. Мек- сиканська ковдра зі спинки дивана обгорнула й накрила мене. Я швидко висунув голову з-під ковдри в пошуках Сократа. Він досі стояв на протилежному боці кімнати, за дванадцять футів від мене, вмостившись у своєму кріслі та пустотливо всміхаю- чись. —Як це тобі вдалося? Моє спантеличення було так само очевидним, як його без- невинний вигляд. —Сподобався політ? — запитав він. — Хочеш побачити це знову? — А тоді додав: — Не журися через свою маленьку помилку, Дене: навіть такий видатний воїн, як ти, може час від часу набивати собі ґулі. Я, отетерівши, розгладив диван і знову підвернув ковдру на ньому. Я мусив робити щось руками, мені був потрібен час на роздуми. Як це йому вдалося? Ще одне запитання, що лишить- ся без відповіді. Сократ тихо вийшов із підсобки, щоб наповнити бак повного домашнього начиння пікапа. «Вийшов підбадьорити ще одного мандрівника», — подумав я. А тоді заплющив очі й замислився над тим, як Сок явно порушив закони природи чи принаймні здорового глузду. —Не хочеш дізнатися певні таємниці? Я навіть не чув, як він увійшов. Він сидів у своєму кріслі, схрестивши ноги. Я теж схрестив ноги й радо нахилився вперед. Неправильно оцінивши м’якість дивана, я нахилився занадто далеко й пере- кинувся. Не встигнувши розплутати ноги, я зрозумів, що роз- тягнувся на килимі долілиць. Сократ несамовито зареготав. Я швидко сів — прямо, як палиця. Поглянувши один раз на моє беземоційне обличчя, Сок звеселився мало не до цілковитої безпорадності. Більше
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx