«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
31 Я прийшов завчасно, щоб розпитати денних працівників про Сократа — дізнатися його справжнє ім’я, може, навіть почути, де він живе, — але вони не знали про нього нічого. —Та кого це взагалі обходить?—позіхнув один. —Це просто якийсь старпер, якому подобається нічна зміна. Сок зняв штормівку. —Ну? — атакував я. — Ти нарешті розповіси мені, як під- нявся на дах? —Так, розповім — здається, ти готовий це почути, — сер- йозно промовив він. —У стародавній Японії була добірна група воїнів-убивць. Останнє слово він проказав, видавши шиплячий звук, через який я гостро усвідомив темну тишу, що причаїлася надворі. Мені знову почало поколювати шию. —Ці воїни, — продовжив він, — звалися ніндзя. Легенди про них та їхня репутація були страхітливими. Казали, буцімто вони здатні обертатися на тварин; дехто навіть казав, що вони вміють літати — звісно, лише на короткі відстані. —Звісно, — погодився я й відчув, як двері до світу снів розчахнулися від пориву студеного вітру. Мені стало цікаво, до чого він веде, аж раптом він покликав мене до гаража, у якому працював над японським спортивним автомобілем. —Треба замінити свічки, — пояснив Сократ і сховав голову під глянсовим капотом. —Так, але як щодо даху? — не вгавав я. —Я невдовзі перейду до нього, щойно заміню ці свічки. По- терпи. Того, що я тобі зараз розповім, варто чекати, повір мені. Я сидів і грався з дерев’яним молотком, який лежав на ро- бочому столі. Тоді почув із Сократового кутка: —Знаєш, ця робота дуже кумедна, якщо справді уважно за нею стежити. Для нього це, може, й було так. Раптом він поклав свічки, підбіг до вимикача і клацнув ним. Стало так темно, що я навіть не бачив витягнутих перед собою
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx