«Шлях мирного воїна» Дена Міллмена
32 власних рук, я занервував. Я ніколи не знав, що зробить Сократ, а після тих балачок про ніндзя… —Соку! Соку! —Ти де? — прокричав він, стоячи просто за мною. Я крутнувся й упав на капот «Шеві». —Не знаю! — затинаючись, вимовив я. —Абсолютно правильно, — відповів він і ввімкнув світло, а тоді додав із усмішкою, як у Чеширського Кота: — Гадаю, ти розумнішаєш. Я захитав головою, побачивши його безумство, і всівся на крило «Шеві», а тоді зазирнув під розкритий капот і побачив, що в автівці відсутні нутрощі. —Сократе, може, перестанеш клеїти дурня й даси раду цьому? Він продовжив, спритно вкручуючи нові свічки, знімаючи кришку з розподілювача запалювання й оглядаючи ротори. —Ці ніндзя не практикували магію. Їхнім секретом була най- напруженіша фізична та психічна підготовка, відома людству. —Сократе, до чого все це веде? —Щоб побачити, до чого щось веде, найкраще зачекати до кінця, — відказав він і продовжив оповідь. — Ніндзя вміли плавати у важких обладунках; вони могли видиратися прямо- висними стінами, наче ящірки, тільки просовували в крихітні тріщинки пальці рук і ніг. Вони вигадали незвичайні канати для лазіння, темні й майже невидимі, та вправно ховалися — за допомогою трюків, що відвертали увагу, вводили в оману та дозволяли втекти. Ніндзя, — додав він на завершення, — чу- дово вміли стрибати. —Отепер ми до чогось доходимо! — Я мало не потер руки в передчутті. —Юного воїна ще дитиною навчали стрибати ось у такий спосіб. Давали йому кукурудзяне зернятко й казали його поса- дити. Щойно стеблина починала рости, юний воїн багато-бага- то разів перескакував через цю маленьку стеблинку. Стеблина з кожним днем росла, а дитина щодня стрибала. Невдовзі стеб лина виростала вище голови хлопчика, та це його не зупиняло. Врешті-решт, якщо йому не вдавалося перескочити через стеб
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx