ЗАЛІЗНЕ ПОЛУМ’Я 15 частину своєї зачіски в яскраво-рожевий колір. Очевидно, вона почувається тут комфортно. Як і Бодхі. А єдині ознаки їхньої участі у недавньому бою — це підв’язана рука Бодхі і розсічена губа Імоджен. — Хтось має висловитися про те, що є очевидним, — озивається з дальнього кінця столу старший чоловік, який має орлиний ніс і пов’язку на одному оці. Стіл простягається майже вздовж усієї двоповерхової зали. Поріділі пасма сивого волосся обрамлюють злегка засмагле обвітрене зморшкувате лице цього чоловіка, а його щоки звисають, як в антилопи гну. Сказавши своє, він відкидається на спинку крісла й кладе грубу руку на круглий живіт. За столом могли б легко розміститись тридцятеро осіб, але зараз за ним сидять лише п’ятеро вдягнених у чорні льотні куртки чоловіків. Усі вони вмостилися з одного краю стола та під таким кутом, що їм довелося б повністю розвернутися, аби помітити нас, чого вони не роблять. Бреннан натомість підходить спереду, але він також не зможе нас побачити не обертаючись. Коли моє серце тенькає десь у горлі, я розумію, що необхідно зачекати деякий час, щоб звикнути до того, що Бреннан живий. Він чомусь лишився таким, яким я його пам’ятаю, проте водночас став якимось іншим. Але він є — живе, дихає і зараз пильно вдивляється в карту Континенту на протяжній стіні. За величиною її можна порівняти хіба тільки з картою в лекційному залі Басґіату. Перед картою, спираючись однією рукою на масивний стілець і дивлячись на своїх співрозмовників за столом, стоїть Ксейден. Вигляд у нього нівроку, навіть з усіма слідами від недосипання у вигляді темних синців під очима. Його видовжене вилицями обличчя, його темні очі, погляд, який зазвичай м’якшає, зустрічаючись із моїм, його шрам над оком, що розсікає брову навпіл, і закручений мерехтливий візерунок тавра, що закінчується біля лінії підборіддя, і, звісно, різьблені лінії його рота, який мені добре знайомий, — усе разом робить Ксейдена фізично ідеальним для мене, і це я говорю лише про його обличчя. А тіло? Воно, хоч це здається неймовірним, ще краще. І те, що він робить, коли тримає мене обіймах, коли... Ні. Я хитаю головою, обриваючи свої думки на цьому місці. Ксейден може бути достобіса вродливим, сильним і смертоносним — що, власне кажучи, не обов’язково мало б мене заводити, — але я не можу довіряти йому, не можу вірити, що він каже правду про... про будь-що. І це дійсно болить, враховуючи те, як безтямно я в нього закохана. — І що це за очевидні речі, про які ви хочете сказати, майоре Ферріс? — запитує Ксейден максимально знудженим тоном.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx