«Заради майбутнього» Макса Кідрука
11 Р61 жодної зустрічної машини. —Він різко замовк, при- слухався і тихо проказав: — Чуєш? Тенгіз озирнувся. —Що? —У тому то й річ, що нічого. Ми начеб останні лю- ди на Землі. Вітру не було. Розмірене клацання, що супроводжу- вало спалахи аварійних вогнів і скидалося на пересми- кування затвора, немовби різало на шматки понуру безмовність, що повисла над шосе. —Чувак, це просто дорога, — із тією самою лег- кою насмішкою в голосі мовив Тенгіз. Потім додав серйозніше: — Вона тягнеться до кордону з Росією, далі до Брянська і на Москву. Зараз нею не дуже їздять, сам знаєш, тому… —Вона така аж до Конотопа?—Левін махнув ру- кою на північний схід, туди, де розмиті конуси світла від фар розчинялися в темряві. —Жодної заправки? —Вона не тягнеться до самого Конотопа. За Бату- рином ми повернемо праворуч, а там… — Тенгіз ви- солопив язика і скривився, наче проковтнув щось кис- ле, — все те саме, тільки замість асфальту місячний ландшафт. Скрипнувши, відчинилися ліві задні дверцята «лано са», і над дахом автомобіля вималювалася голова Каті. —Ви там заснули?—гукнула чорнявка в темряву. —Ні, то пан письменник вирішив заодно й похе- зати! — відгукнувся Тенгіз.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx