«Заради майбутнього» Макса Кідрука
15 Р61 —Ти ж знаєш, каркас ліхтарика треба потрима- ти, ну, щоби вогонь розгорівся, щоби повітря все редині прогрілося, проте чекати ніхто не став, їх поча ли підкидати непрогрітими, частина відразу склалася, просмалений папір загорівся. Словом, бедлам пов ний. — Катерина стримано зітхнула. —Наталя бу- ла сама, ну, тобто вона вже півроку без хлопця, але сказала, що не пробачить мені, якщо я не дам їй за- пустити ліхтарика. Язик у неї заплітався, і я дуже сумнівалася, що вона сама впорається. Попросила одного з хлопців допомогти, хоч би потримати, до- ки вона розпалюватиме, але та дурепа навідріз від- мовилася, торочила, що все зробить сама, і… корот- ше, ми про неї забули. Кілька ліхтариків нарешті злетіли, і я залипла на них. Наталя тим часом роз- горнула ліхтар, підпалила пальник, хвилину почека- ла, доки він розгориться, а тоді вгледіла, що інші вже летять, підняла ту червону хріновину над голо- вою і відпустила. Левін мусив прикусити губу, аби не засміятися. Сів упівоберта, щоби краще бачити Катю. —Полетіло?—запитав лише для того, щоби ви- пустити із легень повітря і за звуком голосу прихова- ти смішок, який рвався крізь зуби. —Ні!—в унісон випалило подружжя. Потім Тен- гіз додав: —Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліх- тар собі на голову натягнула.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx