«Заради майбутнього» Макса Кідрука
27 Р61 розпливатися дивний протяжний звук, схожий на той, із яким різкий вітер розмітає дощові краплі над пустельною дорогою. Час від часу крізь те хвилепо- дібне завивання проривався схожий на постогнуван- ня заіржавілих завіс скрип, що його супроводжував слабкий посвист — немовби з герметичного примі- щення виходило застояне повітря. Усе ще з роззяв- леним ротом Іван Левін уявив старезний, розквас- лий на спеці дерев’яний будинок, у якому, шарпаючи розбухлі від вологи двері, гуляють протяги. Катя вихилилася з-за спинки водійського крісла та захриплим голосом запитала: —Що це таке? —Що саме? — Тенгіз відірвався від дороги та в дзеркальці заднього огляду зустрівся очима з дру- жиною. —Ти, блін, не чуєш? Він чув. —Вимикати? — із несподіваною поквапливістю запропонував Левін. — Я вимикаю його. Тенгіз не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно по- тягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із ди- наміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx