«Заради майбутнього» Макса Кідрука
32 Заради майбутнього —Блядь! —вилаявся Тенгіз. —Таки проморгали. —Я ж тобі казала! — гарячкувала Катя. — І ви- руби нарешті радіо! Скільки можна просити?! —Не кричи! — вишкірився Тенгіз. — Зараз бу- де місце для розвороту. —Він згорбився так, що під- боріддя нависло просто над кермом, і мружився, ви- дивляючись у темряві дорожні знаки. —Ви чуєте? — Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою. Дівчата повернули голови. Хлопець застиг—шкі- ра над переніссям зібгалася у складки— і показував пальцем на магнітолу. —Воно затихає. Саме по собі. —Ні, — поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’яви лися сухе електричне потріскування та шипіння, кот рі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипан- ня та плач. —Затихає, — пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повто- рив Іван. —Ми ніби віддаляємося від нього. —Ага, — повільно кивнув Тенгіз. —Не агакай, — долинув іззаду голос Каті, — за дорогою стеж. —Стежу, —почав пригальмовувати. —Он роз- ворот. —Зачекай! — Левін поклав руку на плече това- риша. —Можеш проїхати далі?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx