17 ТРИ Двері відчиняються в безодню. Там немає ні кольору, ні світла, ні обіцянки чогось іншого, крім жаху на іншому боці. Ні слів. Ні напрямку. Просто відчинені двері, які щоразу означають одне й те саме. У мого однокамерника є питання. — Що за чорт? — він переводить очі від мене на цю ілюзію втечі. — Вони нас відпускають? Вони ніколи нас не відпустять. — Час до душу. — До душу? — Його голос уже не такий жвавий, але ще досі допитливий. — У нас небагато часу, — кажу я йому. — Нам потрібно поспішати. — Чекай, що? Він тягнеться до моєї руки, але я вислизаю. — Але там немає світла, навіть не видно, куди йти… — Швидко. — Я фокусую свій погляд на підлозі. — Тримайся за край моєї сорочки. — Про що ти говориш… На віддалі лунає сирена. За секунду гудіння вже ближче. Скоро вся камера вібруватиме від попередження, а двері знову зачиняться. Я хапаю його за сорочку й витягую в темряву за собою. — Не. Говори. Нічого. — Ал… — Нічого, — сичу я. Тягну його за сорочку і веду за собою, у темряві намацуючи шлях лабіринтами цієї дурки. Це дім, центр для проблемних підлітків, для занедбаних дітей із неблагополучних родин, безпечне місце для психічно неврівноважених. Це в’язниця. Вони нас майже не годують, і ми бачимо одне одного лише в рідкісних спалахах світла, що пробиваються крізь скляні щілини, які тут вважаються вікнами. Ночі позначені криками й надривними зітханнями, стогонами й змученими зойками, звуками того, як ламаються кістки й роздирається плоть, а чи робиться це з примусу чи з власної волі — цього я ніколи не дізнаюся.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx