19 Я тягну його повз ряди душів і нишпорю по підлозі, щоб знайти шматочок мила біля стоків. Я знаходжу два шматки, один вдвічі більший за другий. — Простягни руку, — говорю я в темряву. — Воно слизьке. Не впусти. Мила небагато, сьогодні нам пощастило. Кілька секунд він нічого не відповідає, і я починаю хвилюватися. — Ти ще тут? — мені спадає на думку: а раптом це пастка? Такий план. Раптом його прислали вбити мене в мороці цього тісного закутка? Я ніколи насправді не знала, що вони збираються робити зі мною в дурці, я не знала, чи ізолювати мене для них достатньо, але я завжди припускала, що вони будь-якої миті можуть мене прикінчити. Це здається дуже ймовірним. Не можу сказати, що я на це не заслуговую. Я тут за те, чого ніколи не хотіла скоїти, але, здається, нікого не турбує, що то був нещасний випадок. Батьки ніколи не намагалися мені допомогти. Я не чую, щоб десь лилася вода з душу, і моє серце завмерло. Тут рідко буває людно, але зазвичай хоч хтось та є, один чи двоє. Я зробила висновок, що мешканці моєї дурки або справді божевільні й не можуть дійти до душу, або їм плювати на власну гігієну. Я важко ковтаю слину. — Як тебе звати? — його голос розколює повітря й припиняє мій потік свідомості. Я чую, що він дихає набагато ближче, ніж був до цього. Моє серце шаленіє; не знаю чому, але я просто не можу це контролювати. — Чому ти не скажеш свого імені? — Твоя долоня розкрита? — запитую я. У роті пересохло, а голос хрипкий. Він обережно подається вперед, і я майже боюся дихати. Його пальці тягнуться по зношеній тканині одягу, який мені ніколи не належав, і мені вдається видихнути. Доки він не торкається моєї шкіри. Доки він не торкається моєї шкіри. Це, здається, має бути таємницею. Моя зношена футболка пралася в жорсткій воді цієї установи стільки разів, що вона немов тоненький мішок на моїй шкірі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx