24 за руку. Учителі відсаджували мене окремо, щоб я не кривдила інших дітей. У мене ніколи не було жодного друга. Я ніколи не знала тепла материнських обіймів. Я ніколи не відчувала батьківського поцілунку. Я не божевільна. — Нічого. Ще п’ять секунд. — Можна сісти коло тебе? Це було б чудово. — Ні, — я знову дивлюся на стіну. Він стискає й розтискає щелепу. Проводить рукою по волоссю, і я вперше помічаю, що він без сорочки. У цій кімнаті так темно, що я можу розрізнити лише обриси й контури його силуету; місяць освітлює простір камери через маленьке віконце, я бачу, як з кожним рухом напружуються м’язи його рук, і мене несподівано обсипає жаром. Полум’я проходить моєю шкірою, вогонь вибухає в шлунку. Кожна риса його тіла наповнена силою, кожна поверхня якимось чином світиться в темряві. За свої сімнадцять років я ніколи не бачила нікого подібного. У сімнадцять років я ніколи не говорила з хлопцем свого віку. Тому що я монстр. Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися. Чую скрип його ліжка, стогін пружин, коли він сідає. Опускаю очі й роздивляюся підлогу. — Ти, напевно, замерз. — Ні, — він надсадно зітхає. — Насправді я палаю. Я схоплююся так швидко, що ковдри падають на підлогу. — Ти хворий? Я роздивляюся його обличчя, намагаючись помітити сліди лихоманки, але не підходжу ближче. — Відчуваєш запаморочення? Суглоби ломить? Намагаюся пригадати свої симптоми. Я тиждень була прикута до ліжка. Могла лише доповзти до їжі та впасти в неї обличчям. Навіть не знаю, як мені вдалося вижити. — Як тебе звати? Він питав уже тричі. — Ти можеш бути хворим, — це все, що я можу сказати.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx