25 — Я не хворий. Мені просто спекотно. Я не звик спати одягненим. У моєму шлунку спалахують метелики. Сором несподівано пече мою плоть. Я не знаю, куди дивитися. Глибоке зітхання. — Учора я був поганню. Я поводився з тобою як ідіот, вибач. Я не повинен був так чинити. Мені доводиться витримати його погляд. Його очі — кобальт ідеальної форми, сині, немов свіжий синець, чисті, глибокі й рішучі. Його щелепа стиснута, а обличчя напружене. Він думав про це всю ніч. — Усе гаразд. — То чому ти не скажеш свого імені? — він подається вперед, а я завмираю. Я тану. Бурмочу. — Джульєтта. Моє ім’я Джульєтта. Його вуста розтягуються в усмішці, що ламає мені хребет. Він повторює моє ім’я, немов слово, що йому подобається. Полонить його. За сімнадцять років ніхто так не вимовляв моє ім’я. П’ЯТЬ Я не знаю, коли це почалося. Я не знаю, чому це почалося. Я нічого не знаю, крім криків. Моя мати кричала, коли зрозуміла, що більше не може мене торкатися. Батько кричав, коли зрозумів, що я зробила з матір’ю. Батьки кричали, коли зачинили мене в кімнаті, і сказали, що я маю бути вдячна. За їхню їжу. За їхнє гуманне ставлення до такої почвари, що насправді не може бути їхньою дитиною, за те, що вони лінійкою вимірювали дистанцію, на якій я мала триматися. Вони казали, я зруйнувала їхні життя.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx