26 Вкрала їхнє щастя. Позбавила свою матір надії знову мати дітей. Чи я не розумію, що зробила те, про що вони просили. Чи я не розумію, що зруйнувала все. Я так старалася виправити те, що зруйнувала. Щодня я намагалася бути такою, якою хотіли вони. Увесь час я прагла стати кращою, але так і не здужала цього зробити. Єдине, що я знаю тепер, — науковці помиляються. Світ плаский. Знаю, бо мене кинули на край цього плаского світу, і сімнадцять років я намагалася видряпатися, залізти назад. Але неможливо перемогти силу тяжіння, коли ніхто там, нагорі, не хоче подати тобі руки. Коли ніхто не хоче ризикувати торкатися тебе. Сьогодні сніжить. Бетон холодніший і жорсткіший, ніж зазвичай, але для мене ліпше вже цей холод, ніж затхла вогкість літніх днів. Літо немов пічка повільної дії, що змушує все навколо постійно варитися при однаковій температурі. Воно обіцяє мільйон гарних прикметників лише для того, щоб під час обіду тицьнути тебе носом у сморід і нечистоти. Я ненавиджу спеку, ненавиджу липкий піт на спині. Я ненавиджу безнадію сонячної погоди, сонце надто сконцентроване на собі, щоб помітити ті нескінченні години, які ми проводимо в його присутності. Сонце таке зарозуміле, воно завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас. Місяць — приємніша компанія. Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди змінюється, як і ми. Щодня він — це інша версія себе. Іноді слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що значить бути людиною. Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей. Я так довго дивилася у вікно, що забула про все на світі. Простягла руку, щоб спіймати сніжинку, і стисла в жменю морозне повітря. Порожнє.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx