ОДИН 264 дні повної ізоляції. Зі мною лише маленький записник, зламана ручка й числа, які я ще пам’ятаю. Вікно, чотири стіни. Шістнадцять квадратних футів простору. Двадцять шість літер алфавіту, жодну з яких я не вимовляла вже 264 дні. Відтоді, як я бачила іншу людину, минуло 6336 годин. Вони повідомили: «У тебе буде однокамерник сусід». Вони повідомили: «Ми сподіваємося, ви тут здохнете. За гарну поведінку». Вони повідомили: «Відтепер ти будеш разом із таким же психом, як сама. Ти більше не будеш ізольована». Вони — прихвосні «Відродження». Це організація, що мала б допомагати нашому приреченому суспільству. Ці люди забрали мене з батьківського дому й зачинили в дурці за те, чого я не можу контролювати. Нікого не гребе, що я не усвідомлювала, на що здатна. Не розуміла, що роблю. Навіть не уявляю, де я. Лише пам’ятаю, що мене прикували до сидіння наручниками й привезли сюди в білому фургоні, який був у дорозі 6 годин 37 хвилин. Пригадую, мене прив’язували до стільця. Пригадую, мої батьки не зволили навіть попрощатись. Я не плакала, коли мене забирали. Я знаю, небеса щодня опускаються трохи нижче. Десь за моїм вікном сонце опускається в океан, бризкаючи багряним, червоним, жовтим й оранжевим. Мільйони листочків на сотнях різних гілок колишуться від вітру, вони тремтять в оманливій надії відлетіти на свободу. Порив вітру обірве їхні засохлі крила, лише щоб жбурнути додолу під ноги солдатам, у яких база тут поблизу. Науковці кажуть, дерев уже не так багато, як раніше. Вони говорять, колись трава була зеленішою. Хмари — білішими.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx