28 Я підгинаю коліна до грудей, щоб втримати свої кістки на матраці. Я дуже-дуже спокійна, я майже не помічаю, як метал впивається в мою шкіру. — Тут немає якоїсь системи харчування, — відповідаю йому. Мій палець вимальовує візерунок на жорсткій ковдрі. — Зазвичай дещо перепадає вранці, але немає гарантій, що буде ще щось. Іноді… нам може пощастити. Мої очі линуть до прорубаного в стіні вікна. Рожеві й червоні промені заливають кімнату, і я знаю, що це новий початок. Початок того самого кінця. Ще один день. Можливо, сьогодні я помру. Можливо, сьогодні прилетить пташка. — Тож це все? Один раз на день відчиняються двері, щоб люди зробили свої справи, і, можливо, якщо нам пощастить, нас погодують. Це все? Біла пташка із золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме. — Немає… групової терапії? — він майже регоче. — Доки ти не з’явився, 264 дні я не вимовила жодного слова. Його мовчанка багато про що говорить. Я майже бачу й відчуваю, як на його плечі лягає відчуття провини. — Як довго ти тут будеш? — нарешті питає він. Довіку. — Я не знаю. Механічний звук скрип / стогін / вереск на віддалі. Моє життя — це чотири стіни втрачених можливостей, залитих у бетонні форми. — Що з твоєю родиною? — у його голосі справжній жаль, немов він уже знає відповідь на своє питання. Ось вам усе, що мені відомо про батьків: я навіть не уявляю, де вони тепер. — Чому ти тут? — я звертаюся до своїх пальців, уникаючи його погляду. Я так вдумливо вивчала свої руки, що знаю кожен поріз і синець на шкірі. Маленькі руки. Тонкі пальці. Я стискаю їх у кулаки, щоб зняти напругу. Він досі мовчить. Я підводжу погляд.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx