10 Тоді сонце завжди світило так, як треба. Але в мене про ті часи смутні спогади. Я не дуже багато пам’ятаю з того, що було колись. Єдине існування, добре мені відоме, — це відлуння колишнього. Я притискаю свою долоню до невеликої скляної шибки й відчуваю знайому прохолоду. Ми тут самотні, ми обоє існуємо, бо нема чогось іще. Беру свою майже виписану ручку, у ній залишилося дуже мало чорнила, яке я навчилася розподіляти на кожен день, і дивлюся на неї. Передумую. Облишаю спроби щось записати. Мати однокамерницю, напевно, добре. Говорити до живої людини простіше. Я треную свій голос, розтягую губи, промовляючи знайомі слова, що видаються моєму ротові незнайомими. Тренуюся цілий день. Здивована, що пам’ятаю, як говорити. Я скручую свій маленький записник у м’ячика і жбурляю його в стіну. Сиджу на цих ледь прикритих тканиною пружинах, де змушена спати. Чекаю. Кидаю м’ячика туди-сюди й чекаю. Чекаю надто довго й засинаю. Я розплющую очі й бачу перед собою пару очей, пару вуст, пару вух і пару брів. Я придушую крик, порух негайно тікати, жах паралізує мої кінцівки. — Ти хло-о-о-о… — А ти дівчинка, — він піднімає одну брову. Відсувається від мого обличчя. Вишкірюється, не усміхаючись; мій погляд, сповнений безнадії й жаху, лине до дверей, які я намагалася відчинити вже стільки разів, що втратила й лік. Вони кинули до мене хлопця. Хлопця. Господи. Вони намагаються мене вбити. Вони роблять це навмисно. Щоб катувати мене, щоб знущатися з мене, щоб не давати мені спати ночами. Його оголені до ліктя руки повністю вкриті татуюваннями. На брові бракує кільця. Напевно, вони забрали. Темно-сині очі, темно-каштанове волосся, крута лінія щелепи,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx