12 й навшпиньки підходжу до вікна, лише щоб притиснутися носом до холодної поверхні. Щоб відчути свій подих на склі. Заплющити очі й послухати м’яке накрапання, що пробивається крізь вітер. Дощові краплі — моє єдине нагадування про те, що у хмар б’ється серце. Що в мене також б’ється серце. Я завжди думаю про краплі. Я думаю, як вони падають додолу, збиваючи п’яти, ламаючи ноги, чому вони забувають парашути, стрибаючи з неба назустріч непевній долі. Немов хтось витрушує свої кишені над землею і йому, цьому комусь, однаково, де падає їхній вміст, йому однаково, що краплини луснуть, коли вдаряться об землю, що вони розіб’ються, впавши додолу, що люди проклинають ті дні, коли краплини наважуються постукати в їхні двері. Я — краплина дощу. Мої батьки витрусили мене зі своїх кишень і залишили випаровуватися на бетонній плиті. З вікна я бачу, що ми недалеко від гір і, безумовно, десь біля води, але тепер усюди біля води. Я лише не знаю, на якому ми боці. До якого напрямку повернуті. Я мружусь у вранішньому світлі. Хтось знову підняв сонце і приколов його на небі, але щодня воно опускається трохи нижче, ніж напередодні. Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей. Як у темряві ми стаємо іншими. Раптове шарудіння означає, що однокамерник прокинувся. Я обертаюся, немов мене знову застали за крадіжкою їжі. Це сталося лише раз, і батьки не повірили, коли я сказала, що крала не для себе, що намагаюся врятувати вуличних кішок за рогом, але батьки не могли й подумати, що я аж такою мірою людина, щоб турбуватися про якесь кошеня. Тільки не я. Не таке така, як я. Надалі вони ніколи не вірили тому, що я говорила. Саме тому я тут. Мій однокамерник розглядає мене. Він спав повністю одягнений. На ньому темно-синя футболка й солдатські штани кольору хакі, заправлені в чорні черевики до гомілок. Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx