15 На мені. Два кінчики двох пальців ледь торкаються мого вкритого одягом плеча менше ніж на секунду, і кожен м’яз, кожна жилка мого тіла дзвенять від напруги, зв’язуються у вузли, що стискають хребта. Я стою дуже спокійно. Я не рухаюся. Я не дихаю. Можливо, якщо я ніколи не рухатимуся, це відчуття залишиться назавжди. Ніхто не торкався мене 264 дні. Іноді мені здається, що самотність усередині мене ось-ось почне сочитися через шкіру, а іноді я не певна, чи ридання, крик або сміх до істерики щось вирішать. Іноді мене доводить до відчаю потреба торкатись і щоб торкалися мене, і відчуваю, що майже напевно я зірвуся в прірву альтернативного всесвіту, звідки вже ніхто мене не витягне. Здається, це цілком можливо. Я волала роками, і ніхто ніколи мене не чув. — Хіба ти не голодна? — його голос тепер спокійніший, навіть трохи стурбований. Я голодувала 264 дні. — Ні. Це слово злітає з моїх вуст, воно лише трохи голосніше за обірваний подих; і я обертаюся. Не маю цього робити, але роблю, і він дивиться на мене. Розглядає мене. Його вуста ледь розтулені, руки-ноги підібрані, а вії опускаються, ховаючи збентеження. Щось б’є мене в шлунок. Його очі. Щось не так з його очима. Це не він це не він це не він це не він. Я закриваю світ. Замикаю його. Повернути ключ так важко. Темрява ховає мене у своїх складках. — Гей… Мої очі різко розплющуються. Ці два розбиті вікна у зовнішній світ наповнюють мій рот битими скалками скла. — Що таке? — йому не вдається зробити так, щоб голос звучав рівно, тривожна спроба здаватися апатичним зазнала невдачі. Нічого.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx