16 Я концентруюся на прозорому квадраті, що вклинився між мною та моєю свободою. Я хочу розбити це конкретне буття, перетворити його на небуття. Я хочу бути більшою, кращою, сильнішою. Я хочу бути лютою лютою лютою. Я хочу бути пташкою, що полетить геть. — Що ти пишеш? — однокамерник знову говорить. Ці слова — блювота. Ця розхитана ручка — мій стравохід. Цей шматок паперу — порцеляновий глечик. — Чому ти не відповідаєш мені? Він надто близько. Надто близько. Надто близько. Ніхто ніколи не був достатньо близько. Я притлумлюю подих і чекаю, доки він відійде, як усі інші в моєму житті. Концентруюся на вікні й обіцянці того, що може статися. Обіцянці чогось величного, чогось більшого, якоїсь причини, чому це божевілля заполонило мої кістки, якогось пояснення, чому я не можу зробити хоч щось, не зруйнувавши всього. Буде пташка. Вона буде біла із золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме. Буде пташка. Вона буде… — Гей… — Ти не можеш мене торкатися, — шепочу я. Брешу. Цього я не говорю йому. Він може мене торкатися, цього я не скажу йому ніколи. Будь ласка, торкайся мене, це те, що я хочу йому сказати. Але дещо трапляється з людьми, які мене торкаються. Дивні речі. Погані речі. Смертельні. Я не пригадую тепла обіймів. Мої руки ломить від криги самотності. Рідна мати не могла пригорнути мене. Батько ніколи не грів моїх змерзлих рук. Я живу у світі порожнечі. Привіт. Світе. Ти забудеш мене. Стук, стук. Однокамерник підстрибує. Час брати душ.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx