ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 11 Мене пересмикнуло. Ось тобі й надія на відстрочку. Мабуть, мені взагалі не варто було очікувати чи навіть сподіватися на краплю милосердя від жінки, яка прославилась тим, що не має його як такого. —Тоді скасуй це! — кипить Міра. — Вона все своє життя вправлялась на писарку. Вона не була вихована для того, щоб стати вершницею. — Ну, вона точно не ви, чи не так, лейтенантко Сорренґейл? — підвівшись, мама впирається руками в бездоганну поверхню столу і злегка нахиляється, оглядаючи й оцінюючи нас примруженими очима, у яких відбиваються дракони, вирізьблені на масивних ніжках меблів. Мені не потрібна заборонена сила читання думок, щоб точно знати, що вона бачить. У двадцять шість Міра — молодша версія нашої мами. Висока, із сильними, потужними м’язами, підтягнутими роками спарингів і сотнями годин, проведених на спині свого дракона. Її шкіра майже світиться здоров’ям, а золотисто-каштанове волосся коротко підстрижене для бою в тому самому стилі, що й у мами. Однак більше, ніж зовнішність, вона несе в собі ту саму зарозумілість, непохитне переконання, що її місце в небі. Вона — вершниця наскрізь. Міра має все, чого нема в мене, і несхвальне похитування маминої голови означає, що вона погоджується. Я надто низька. Надто тендітна. Ті мої вигини мають бути м’язами, а зрадницьке тіло робить мене ганебно вразливою. Мама рушає до нас, її відполіровані чорні чоботи вилискують у магічному світлі, яким мерехтить бра. Вона береться за кінчик моєї довгої коси, глузливо міряє поглядом ділянку трохи вище від плечей, де каштанові пасма починають втрачати свій теплий колір і повільно вицвітають до сталевого, металевого срібла на кінчиках, а потім упускає її. —Бліда шкіра, бліді очі, бліде волосся. — Її погляд висмоктує кожну краплю моєї впевненості аж до кісткового мозку. — Немовби та лихоманка вкрала всю твою барву разом із твоєю силою. — Скорбота спалахує в її очах, а між брів залягає глибока зморшка. — Я казала йому не тримати тебе в тій бібліотеці. Я вже не вперше чую, як вона проклинає хворобу, що ледь не вбила її під час вагітності мною, або бібліотеку, яку тато зробив для мене другою домівкою, коли мама викладала тут, у Басґіаті, а він був писарем. —Мені подобається та бібліотека, — заперечую я. Минуло більше року відтоді, як його серце остаточно відмовило, а Архів досі лишається єдиним місцем, де я почуваюся як удома у цій гігантській фортеці, єдиним місцем, де я й досі відчуваю присутність батька.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx