«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
1 «Усе гаразд. Усе під контролем. Я повністю контролюю…— хапливий вдих, тиха відрижка,—абсолютно точно контро люю ситуацію». Аби остаточно в цьому переконатися, Рута зупинилася за крок від утуленої в куток вестибюля фанерної будки та повернулася до огрядної вахтерки, яка крізь замацану шиб ку насторожено стежила за її невпевненим дефіле, — ви рішила їй усміхнутися, проте зрештою лише міцніше стис ла посірілі губи. Щойно Рута загальмувала, відчуття, ніби ступила до ліфта, в якому обірвалися троси, виникло зно ву. Клекітливий жар із живота застрибнув до горла, і дів чина, видавши утробне кумкання, рвонула через тамбур до виходу, з розгону штовхнула важкі дерев’яні двері та вискочила на ґанок гуртожитку. Щосили втягнула в легені прохолодне повітря. Це не так щоб дуже допомогло, проте бажання вирва ти із себе палаючі нутрощі на якийсь час стишилося. Шумно видихнувши, Рута роззирнулася. Під тім’ям не мовби надули кульку з гелієм, через яку дівчину кренило то в той, то в той бік. Обліплена мертвими комахами діод на лампа, що набридливо дзижчала за її спиною, залива ла жорстким штучним світлом бетонні сходи. Руті при верзлося, наче довжелезна тінь, що пролягла від її кедів до середини східців, звивається змією. Усе довкола плив ло та пульсувало. Відчуваючи потребу зачепитися очима за який-небудь нерухомий об’єкт, дівчина підвела голову
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx