«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
11 та спрямувала погляд за межі ненадійного світлового ко ла. Спочатку глянула праворуч. Удалині заспокійливо миг тіли вогні Відінської. Звідти ж линув приглушений шум машин. Рута звела брови на переніссі, згадуючи, котра година. О пів на дванадцяту? Вже за північ? Вона почула голоси і, гойднувшись, повела головою ліворуч. Попід по руччям зі сталевих труб, з яких майже повністю облупи лася фарба, стояли Рєпа й Артемон (а може, й не Арте мон, можливо, то був Божинда — Рутин погляд сповзав кудись униз і вбік, і вона ніяк не могла роздивитися). Прия телі її Богдана. Курили. Тобто курили до того, як вона ви валилася з тамбура на ґанок. —Ей, ти в нормі? — блимнув закислими й сумними, мов у чихуахуа, очима Рєпа. —Все окей?—Попри щіль ний алкогольний туман у голові, дівчина вловила в його го лосі насмішку. —Ти окей? — луною повторив Артемон. Рута спробувала кивнути, та через хвилю нудоти, що піднялася до горла, напружилася так, що рух голови біль ше нагадав нервове посмикування. Хлопці говорили щось іще, і Рута їх чула, проте не розуміла. Слова накладалися одне на одне та деренчали над вухами, неначе в’язка по рожніх консервних бляшанок. Нудота різко посилилася. Рута рвучко відвернулася й уп’ялася очима у віддалені вогні Відінської, невідь-чому сподіваючись, що вони дадуть змогу заякоритися та подо лати шалене запаморочення. Аби ж то. Спливла ще секунда, і її обличчя втратило ко лір, долоні вкрилися холодним потом, а їдка гаряча грудка, здавалося, досягла аж носоглотки. Хтось з’явився у про ході за спиною—дівчина розрізнила кроки та стогін двер ної пружини, після чого напружилася з останніх сил. «Ні, Руто, ні! Ніхто не блюватиме, — обережний, судомний вдих. — Усе під контролем. Ніхто. Не. Блюва…»
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx