«Дружина мандрівника в часі» Одрі Ніффенеґґера

26 проходжу два квартали до ресторану, та все одно запізнююся на п’ять хвилин. Клер уже сидить на диванчику, і коли бачить мене, то, здається, їй легшає на душі. Вона махає мені рукою, як на параді. —Привіт, — кажу. На Клер вишневе оксамитове плаття і перли. Вона нагадує одну з картин Ботічеллі у манері виконання Джона Ґрема 1: величезні сірі очі, довгий ніс, крихітні делікатні вуста, як у гейші. У неї довге руде волосся, яке вкриває плечі й сягає середини спини. Клер настільки бліда, що у світлі свічок здається восковою фігуркою. Простягаю їй троянди. — Тобі. —Спасибі, — говорить Клер, на диво задоволена. Глянувши на мене, вона розуміє, що мене збентежила її реакція. — Ти ніколи не дарував мені квітів. Умощуюсь на диванчик навпроти неї. Зачарований. Ця жінка знає мене; це не якесь швидкоплинне знайомство з моїх майбутніх поневірянь. З’являється офіціант і пропонує нам меню. —Розкажи мені, — допитуюсь. — Про що? —Про все. Маю на увазі, чи розумієш ти, чому я тебе не знаю? Мені так прикро… —Та ні, не варто… Тобто я знаю… чому воно так. Клер стишує голос. —Це тому, що для тебе нічого з цього ще не сталося, ну а я знаю тебе протягом тривалого часу. —Як довго? —Близько чотирнадцяти років. Уперше я побачила тебе, коли мені було шість. 1 Американський художник-модерніст українського походження.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx