«Ініціація» Люко Дашвар
11 папери на столі і, певно, подумки останніми словами кляне себе за те, що, коли я увійшла до нотаріальної контори, він був єдиним із трьох нотаріусів, який іще сидів за столом (інші вже попідхоп лювалися, шаруділи-складали речі), тому я навіть не спитала, до кого мені звернутися. Просто підійшла і сіла біля столу моло- дого розгодованого і, певно, успішного мужчини, раз він у стиль- ному костюмі та з дорогим годинником на лівій руці, хоча зов- нішні ознаки успіху ніяк не підтвердження внутрішніх чеснот. — Приходьте завтра. — Герман врешті піднімає на мене очі. І його чомусь не вражає моя краса чи фантастична неординар- ність аж настільки, щоби він забув про час, кинувся виконувати будь-які мої забаганки. Дивно, бо я сама хронічно відчуваю свою виключну неординарність просто на фізичному рівні. — До закінчення робочого дня ще двадцять хвилин! — нага- дую Германові. — У нотаріусів апріорі немає справ, які вирішуються за два дцять хвилин. — Він уже не приховує роздратування. Зиркає на коштовний годинник. — За двадцять хвилин устигнете проконсультувати мене! — не здаюся. — З якого питання? — Хочу скласти заповіт. Герман не вірить власним вухам. Роздивляється мене зди- вовано. — Вам… років тридцять? — Тридцять один! — Хворієте? — Ні. Принаймні якщо і хворію, то не знаю про це. Або — так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі. — Якщо хронічно, то нащо вам заповіт саме зараз? — Такі часи. Маю оперативно й адекватно реагувати. — Не розумію. — Він не розуміє. Забуває про двадцять хви- лин: стікають-щезають.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx