«Ініціація» Люко Дашвар
19 — Здалося тобі моє ім’я! — Хто ти?! — питає він самими губами. — Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачи- ла сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут — двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? — замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. — Давай перевіримо, — пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей. — Ні! — Герман зривається, хапає мене за руку. — Не під- ходь! Стій, не руш! — Добре. Тоді давай викличемо поліцію. — Ні! Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима. —Шкода… Що в тебе немає житла. Так он куди його думки завели! У мене намірився сховати- ся? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фаталь- ний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеть- ся неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинувачен- ням у вбивстві. — Так! Шкода, що в мене немає житла, — відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території за- гального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити. — Зробимо так! — Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx