«Ініціація» Люко Дашвар
20 — Зробимо?— перепитую пошепки. —Я тежмающось робити? — Благаю, благаю! — хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів. — Благаю! — Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили. — Благаю! Допоможи! — Чим можу? — питаю насторожено. — Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі. — А ти? — Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса. — Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати. — Є над чим. Так? — Так! Є над чим. — Добре, — погоджуюся. — Дякую, дякую. — Герман уже суне до ліфта, зупиняється, підганяє мене жестами: мовляв, не стій, піднімайся на кілька поверхів. На площадці двадцять сьомого поверху крізь брудне скло загального користування бачу: від висотки від’їжджає крихітна, як комашка, спортивна «Тойота». Він усе-таки дивний, цей Гер- ман! Невже в нього відсутнє не тільки почуття гумору, а й зви- чайна цікавість? Я б замордувалася від невизначеності, якби не з’ясувала: в квартирі є мертва людина чи ні? Це ж точка відліку для подальших рішень і дій. А він дременув світ за очі, наче в тому є вихід. — Покидьок! — Несподіване відкриття приголомшує, бо в одну мить розумію: нотаріус конкретно підставляє мене. Камери зафік сують (бо ж не існує резервацій без камер стеження!), як ми з Германом заходили, потім засвідчать, що він поїхав. Дуже
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx