12 —Ти просто любиш битви. —Ні, я люблю перемагати. Ще оцих кілька місяців — і ми зможемо побачити світ. Побувати в Старій Імперії. Об’їздити Тисячу Островів. Поплисти до Адуа і постояти в затінку Обителі Творця. Усе те, про що ми говорили. Бенна напиндючився, як робив так завжди, коли виходило не на його. Напиндючився, проте «ні» не сказав. Монзу іноді дратувало, що їй вічно доводилося самій робити вибір. —Якщо вже в нас явно одна пара яєць на двох, чи не виникає в тебе потреби взяти їх поносити? —Тобі вони краще пасують. А крім того, усі твої мізки теж у них, тож краще їм і надалі триматися купи. —А що ти отримуєш з оборудки? Бенна вишкірився до неї. —Усмішка, перед якою не встоїш. —То смійся. Ще один похід. Монза зістрибнула із сідла, поправила пояс із мечем, кинула вуздечку конюхові й закрокувала до внутрішніх воріт. Бенні довелося поквапитися, аби її наздогнати, причому він умудрився перечепитися через власний меч. Як на людину, що заробляє на життя війною, він був геть невмілий у поводженні зі зброєю. Внутрішній двір на вершині гори був розбитий на широкі тераси, обсаджені заморськими пальмами, й охоронявся ще пильніше, ніж зовнішній. Посередині, мерехтливо відбиваючись у круглому, закишілому сріблястими рибками ставку, височіла стародавня колона, вивезена, як казали, з палацу Скарпіуса. Громаддя зі скла, бронзи й мармуру — ось яким був палац герцога Орсо, вивищуючись із трьох боків і скидаючись на здоровенного кота, що стискає в лапах мишу. З минулої весни до північної стіни добудували величезне крило, кам’яні декоративні фестони якого й досі наполовину затуляло риштування. —Усе будують, — зауважила Монза.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx